У світлі війни, що триває в Україні, у зв'язку з якою до Естонії прибула велика кількість біженців, стали актуальними такі питання: хто є біженцем і що означає клопотати про міжнародний захист, що таке застосування тимчасового захисту, що означає статус біженця і статус додаткового захисту і так далі.

​

З метою внесення хоча б певної ясності у ці питання у статті дається короткий огляд становлення та розвитку та розвитку міжнародного захисту іноземців.

​

Біженство – давній спосіб поведінки

​

Біженство-залишення своїх рідних місць - здавна існуючий спосіб дії у разі значної загрози для людини та її близьких. Раніше це відбувалося швидше в межах однієї держави та одного народу. При цьому причини втечі могли різними, чи це ненавмисне скоєння злочину або вступ у конфлікт з правителем.

​

З розвитком державності та загостренням (військових) конфліктів біженство в чужі краї ставало дедалі більше міжнародним. Свого роду першопрохідником можна вважати Францію за часів Великої французької революції, коли ті люди, які не хотіли потрапити під гільйотину, маючи економічні кошти, тікали з Франції до сусідніх країн.

​

Істотний вплив на розвиток процесів, пов'язаних із біженством, зробили Перша та Друга світові війни.

​

Регуляція Європейського Союзу

​

Що стосується розвитку права притулку в законодавстві Європейського союзу (ЄС), то в Маастрихтському договорі, який набув чинності 1993 року, було створено інституційну рамкову основу з питань надання притулку на рівні Європейського союзу. Провідна роль була відведена Раді Європейського Союзу, яка мала залучити Європейську Комісію та інформувати Європарламент про свою діяльність. Європейський суд не мав компетенції правосуддя з питань надання притулку.

​

Амстердамський договір, що набрав чинності в 1999 р., уповноважив інститути ЄС розробити законодавство з питань надання притулку, передбачивши п'ятирічний перехідний період, протягом якого у Європейської комісії і Рада Європи після консультування з парламентом мала одностайно приймати рішення. Європейський суд здобув компетенцію вершити правосуддя з певних випадків надання притулку. Після п'ятирічного перехідного періоду Рада Європи могла почати приймати рішення з питань надання притулку кваліфікованою більшістю голосів.

​

У період з 1999 по 2004 рік у Європейському союзі були введені критерії та механізми для визначення держави-члена ЄС як відповідальної за розгляд клопотань про надання притулку та були встановлені єдині мінімальні стандарти, яких держави-члени ЄС повинні були дотримуватись при прийомі осіб, які клопотають про надання притулку.

​

У Лісабонському договорі, який набув чинності у 2009 році, було передбачено розробку єдиної правової системи, що стосується біженців, з метою встановлення в державах-членах ЄС єдиного статусу притулку, єдиного статусу додаткового захисту, загальної системи тимчасового захисту тощо. З моменту набрання чинності Лісабонським договором у другому розділі статті 80 Договору про функціонування Європейського союзу "Політика щодо прикордонного контролю, надання притулку та імміграції" передбачається:

​

"Під час планування та реалізації викладеної в цьому розділі політики спілки керуються принципами солідарності та відповідальності, а також принципом справедливого розподілу фінансового тягаря між державами-членами ЄС. У правових актах союзу, прийнятих , за потреби, відповідні заходи щодо реалізації зазначених принципів".

​

У 2012 та 2013 роках набула чинності низка законодавчих актів Європейського союзу, які регулюють питання, пов'язані з міграційною політикою. Наприклад:

​

- директива Європейського парламенту та Ради ЄС № 2011/95/ЄС про вимоги, яким повинні відповідати громадяни третіх країн та особи без громадянства для отримання міжнародного захисту, та вимоги, що висуваються до єдиного статусу біженців або осіб, що відповідають критеріям отримання додаткового захисту, а також до змісту захисту;

​

- поставлення Європейського парламенту та Ради ЄС № 603/2013 про створення системи Eurodac для порівняння відбитків пальців;

​

- постанова Європейського парламенту та Ради ЄС № 604/2013, яка встановлює критерії та механізми призначення держави-члена ЄС відповідальною за розгляд клопотань про міжнародний захист, поданих в іншій державі-члені ЄС громадянами третіх осіб. громадянства;

​

- директива Європейського Парламенту та Ради ЄС № 2013/33/ЄС щодо встановлення вимог до прийому осіб, які клопотають про міжнародний захист;

​

- Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2013/32/ЄС щодо загальних вимог щодо процедури надання та позбавлення статусу міжнародного захисту.

​

Таким чином, питання щодо надання міжнародного захисту іноземцям значною мірою регулюються правом Європейського союзу, і Закон про надання іноземцям міжнародного захисту, який діє в Естонській Республіці з 01.07.2006 р., багато в чому ґрунтується на праві Європейського союзу.

​

Право Естонії

​

19 лютого 1997 року Рійгікогу Естонської Республіки ухвалив рішення про приєднання до Конвенції ООН про статус біженців та Протоколу до неї від 31 січня 1967 року, і, тим самим, Конвенція та Додатковий протокол статті частиною права Естонії. Правовий простір Естонії Закон про надання іноземцям міжнародного захисту набув чинності у 2006 році. У зв'язку з членством Естонії в Європейському союзі в правовому просторі Естонії безпосередньо застосовуються ЄС, що стосуються біженців та питань надання міжнародного захисту, а також Естонська Республіка зобов'язана запозичити у свою правову систему директиви ЄС. що стосуються цієї області.

​

​